Двадцять років тому на цьому стадіоні грали в професійний футбол, а нині арена, що знаходиться майже в центрі Києва перебуває в аварійному стані, і кожен матч на ній може стати останнім. Вже пару років як існує проєкт реконструкції арени, який по суті передбачає знищення існуючої та побудову нової.
Стадіон «Електронмаш» (в деяких джерелах «Довбуш») знаходиться одразу за зупинкою громадського транспорту та потопає у майбутніх новобудовах. Хоч він відносно новий, проте виглядає доволі убитим. Пластикові сидіння в багатьох місцях розтрощені, скрізь лежить сміття, біля адміністративної будівлі купи будівельного мотлоху.
Садгора - це передмістя Чернівців, яке адміністративно вважається обласним центром, але по факту є невеликим містечком з переважно приватним сектором. Доїхати сюди можна на автобусі за тридцять з гаком хвилин і сім гривень на старому маршрутному ПАЗі. Першою приємною несподіванкою стала крута кафешка зі свіжою випічкою і запашним чаєм...
Квиток у касі я взяв напередодні, він коштував 40 грн, проте був надрукований типографським способом – велика нині рідкість на матчах професійних колективів. А от програмку була в електронному вигляді. Скануєш QR-код, і тебе перекидає на pdf-файл з матчевою програмкою. Футбол – це свято, навіть незважаючи на дощ, який обіцяли в неділю, і якого майже не було.
Матч у Великій Багачці розглядався з огляду на можливість пробити його з заїздом у славетне місто-курорт Миргород. Рання електричка швидко і дешево довезла нас до першого пункту призначення, у якому нас зустріли колеги мого товариша, і зовсім раптово ми дізнались про те, що гру перенесено з суботи на неділю. Окремий «респект» усім сайтам і федераціям, на яких цієї інформації вказано не було.
Гарненько виспавшись, ми виписалися з хостелу і попрямували через залізничні колії. Там ми і побачили як вантажний локомотив тягне один пасажирський вагон, який ізмаїльський поїзд скидає в Арцизі, після чого той прямує ближче до кордону з Молдовою в Березине. Перетнувши на шляху майже все місто, ми прийшли на автовокзал, який своїм ранковим життям більше нагадував базар.
Спортивний клуб “Полтава” прагне наступного сезону стати професійним та приєднатися до другої ліги. А наразі клуб займає лише 5-ту позицію у своїй групі аматорського чемпіонату. Команду фінансує місцевий підприємець-політик, який має будівельний бізнес. До речі, він був помічений на трибуні стадіону - їв насіння, спостерігаючи за грою своїх хлопців.
Останніми роками на Полтавщині точиться боротьба за футбольну владу. Дві федерації вважають одна одну не легітимними, воюють за місцеві бюджети у білих будинках, домовляються з ФФУ, забороняють клубам приймати участь у турнірах, що проводяться не під егідою своєї федерації. Наразі бурхливі кабінетні війни вщухли, обласні чемпіонати розпочато.
Завершивши свої виїзні справи в Ковалівці та просунувши місцевий клуб високо вгору в рейтингу футбольних антипатій, ми вирушили у Мар’янівку, яка приймала матч чемпіонату Васильківського району. Невеличке сонячне село має на околиці приємну галявину для копанки, з двох боків оточену невеликою кількість пластикових сидінь.
Копанкомандрівне життя сповнене раптових змін, і ми до них уже звикли. Зібрались в Ізмаїл, в день виїзду вимушено змінили на Арциз, а зійши з потягу взагалі у Сараті - звична рутина копанкомандріників. Прикро, що не місто на Дунаї, але що вже поробиш, коли голова комітету з проведення змагань сповіщає про перенесення гри, яка у підсумку вилилась у повну відміну через відміну участі команди Тарутиного в обласному чемпіонаті.
Останній раз я дивився гру на цьому стадіоні чотири з половиною роки тому, а після того ще пару разів відвідував цей стадіон. І знаєте, він лишається незмінним. Гарний доглянутий газон, чисті трибуни, неповторні навіси над частиною із них.
Мирівка - це село, що знаходиться у 17 км від Кагарлика, тому свої домашні матчі команда грає у районному центрі, щоправда два попередніх матчі грала аж у Києві, бо кагарлицький стадіон був на ремонті. Із видимих змін я побачив лише нові пластикові сидіння і пофарбовану вхідну браму, а також гарної якості газон!
Закарпаття - один із найулюбленіших напрямків моїх подорожей, тому пробити гру дуже хотілося, що зрештою і вдалося. Стадіон «Карпати» знаходиться на західному кінці міста і є повноцінним спортивним комплексом. Окрім футболу тут займаються легкою атлетикою, є зал для ігрових видів спорту, поряд розташовується готель.
Що роблять звичайні люди після семиденного робочого марафону? Як правило, не злазять з дивана. Що роблять граундхопери? Вірно, збирають рюкзак і валять за трідев’ять земель. От і я так вчинив, вирішивши відпочивати не на дивані, а в поїздці. Вибравши більш швидкий і комфортний варіант поїздки, я нав’язався до водія вишневої... ні не дев’ятки, а дев’яносто дев’ятки. За якихось дві години ми долетіли по новій трасі до Кропивницького, а там ще 40 хвилин по дірявій дорозі, і ми на місці.
В кінці 19-ого століття на місці сучасного стадіону виник циклодром. З часом він перетворився на стадіон, адже копаний матч набув більшої популярності в місті за велоспорт. Нині стадіон має одну трибуну, незвичне масивне електронне табло, гарну вхідну браму та приємну доглянуту територію. Стадіон час від часу приймає матчі другого та молодіжних складів головної команди міста.
Чотириденний нон-стоп з матчів в чотирьох різних областях закінчувався на стадіоні, який прийняв перший матч нашої збірної. “Авангард” потихеньку починається обсипатися, але досі виглядає монументально. Крім матчів “Миная” в УПЛ, “Авангард” також приймає домашні матчі ФК “Ужгород” у другій лізі чемпіонату України.
Транзитом через Рівне та Млинів з відвідуванням матчу Верес - Миколаїв, який не підпадає під категорію гранудхопінгу, ми опинилися у Львові. Серед великого вибору матчів у місті Лева в очі кидалися дві зустрічі за участю “Карпат”. Можливо хтось не знає, але крім левів, які виступають у другій лізі, є ще й новостворена команда, яка виступає в аматорському чемпіонаті України.
У перший день турне ми пробили Луцьк з матчем на легендарному “Авангарді”, де місцева “Волинь” приймала “Альянс” з Липової Долини. Матч видався цікавим, сусіди по турнірній таблиці влаштували гольове шоу на футбольному полі. Гості двічі виходили вперед, волиняни двічі відігравалися.
До звітного матчу гості не набрали жодного залікового балу, програвши усі свої 16 матчів і пропустивши в свої ворота 70 голів. Надії бодай на одне очко були примарними, бо господарі впевнено тримаються у середині таблиці, і ніщо не передвіщало втрати очок.
У 1954 році в селищі Жовта Річка (з 1957 року місто Жовті Води) почалося будівництво спортивного комплексу. За два роки спортивна арена була завершена, а поки її будували, місцеві футболісти копали м’яча на її галявині. На той час це був один з кращих на той момент спортивних комплексів в республіці...
Стадіон «Колос» знаходиться на березі Млинівського водосховища, утвореного водами річки Іква. Крім невеликого пляжу поряд зі спорудою можна провести час у парку чи бесідках для пікніків. Стадіон є домашнім для місцевої команди «Іква», яка у сезоні 2003/2004 років навіть брала участь у одному сезоні другої ліги України.
Таврія продовжує гастролювати Херсонщиною. Цього разу вона приймала Метал у Новій Каховці. Незважаючи на те, що днем раніше місцева Енергія приймала на цій арені Металург із Запоріжжя, охочих подивитися на гру зібралось чимало. Скучили люди за футболом! Вхід на трибуни був платним – 20 грн базова ціна та 10 пільгова.
Стоячи опівночі на трасі в думках було "навіщо я сюди поперся?!". У теплому рятівному таксі до Костополя я вже припускав, що мабуть таки кудись заскочу до повернення в Київ. У теплому ліжку готелю “Готелік" я вже дивився куди ж саме я можу встигнути. А вранці після сніданку вже мав подальший маршрут!
Ще досить давно і не без старань місцевих фанатів «Ізотопа» мене зацікавила містечко Вараш, розбудоване коло Рівненської АЕС. Тож відкриття сезону домашнім матчем у Кубку області нарешті покликало мене до міста атомників. Першим задумом був двійник Вараш - Волочиськ. Варіанти переїзду між цими містами хоч і були, але їхня зручність мене аж ніяк не влаштовувала...
Крім "Олімпійського", Каховка має в своєму розпорядженні стадіон "Авангард" який до цього дня зберіг свій первозданний вигляд. Дві трибуни з дерев’яними лавками розділені адмінбудівлею з помпезним дерев’яним балкном для ВІП-гостей. Збереглося і рідкісне ретро табло, яке складається з двох металевих барабанів, та, нажаль, не використовується у наші дні.