ІнГЗК - ЦГЗК 3:1 (20.06.2020)
02 липня 2020
ІнГЗК - ЦГЗК 3:1
10:30. 20 червня 2020 року.
м. Кривий Ріг. "Інгулець". 65 глядачів
Турнір пам’яті Володимира Яшника.

Після майже 3-годинного сну в автобусі прибуваю в Кривий Ріг о шостій ранку. Кращого ранку суботу годі й уявити. Ноги несуть, але голова ще не прокинулась. Протупцювавши довкола автостанції хвилин десять все ж знаходжу шлях до готелю, який знаходиться у 650 метрах від мене. Підживляюсь горішками та сушеною динею, закидую наплічника в камеру схову та сідаю на тролейбус. Мобільний додаток Eway підказує, що мені швидше доїхати до станції Кривий Ріг, ніж до Кривий Ріг-Головний й підсісти на собаку саме там. Тролейбус проходить повз Криворіжсталь. Так близько до цього промислового монстра я ще не знаходився. Нарешті підповзає електричка, яка складається з двох майже порожніх плацкартних вагонів. Шлях її пролягає повз величезний...ні, навіть ще більший кар’єр. Важко повірити, що людина могла аж так розрити поверхню планети, створивши інший штучних ландшафт із рівними горами та схилами. Я точно на Землі?

Потяг прибуває на кінцеву станцію, де її зустрічає вже більше бажаючих проробити подорож у зворотньому напрямі. Делеченько я проїхав, але лишився у Кривому Розі. Справа в тому, що місто Інгулець було приєднано до Кривого Рогу в 2002 році, незважаючи на те, що знаходиться воно за 35-40 від центру міста. Я очікував побачити якусь трешову промислову околицю, але Інгулець виявився достатньо приємним населеним пунктом. Такий собі затишний спальний район. Головним бульваром дочалапав до ставків, які відділяють Інгулець від іншого колись також окремого населого пункта Широкої Дачі. Це вже село із приватними будинками. Саме там і знаходиться стадіон «Інгулець».

На мене чекало дербі двох газозбагачувальних комбінатів. Інгулецький проти Центрального. Стадіон гарний, оточений насипом, з однією симпатичною трибуною. Трохи насмічено, але не тому, що люди, які тут заливають сливу вечорами – свині, а тому, що те сміття вчасно не вивозять з урн, і його розносить вітер. Але менше з тим, приємного враження від стадіону це не псує. До того ж за воротами можна помилуватись полем пшениці.

Ближче до гри на трибуни підтягуються місцеві шанувальники копаного м’яча. Публіка досить обізнана у фуболі, як загалом світовому, так і місцевому. Це вам не футбол Сумщини, де глядачі тільки й знають, що срати словами. Хоча один дядько все ж не стримався та зарядив, що судді «гондураси», але його заспокоїли сусіди. Цікаво, він хоч знає де ця країна? І чи взагалі знає, що це країна?

Рівень гри не гірший за обласні. Я б навіть сказав, що вищий за перші ліги більшості областей. Тобто Кривий Ріг - це цілком повноцінна футбольна "область" України. Нехай вас не вводить в оману назва турніру. По суті це догравання зимового чемпіонату міста. Криворізький футбол тут вирує на повну. Змагаються різноманітні команди, серед яких досі, як і в старі часи індустріалізації, повно команд різних заводів та комбінатів. Гості помітно слабші за господарів, тому рахунок цілком по грі.

Незважаючи на весь позитив, фінального свистка упродовж другого тайму я чекав, як ніхто інший. Очі злипались, і я хотів скоріше завалитись у готель спати.

Я підзабув, що громадський транспорт бере пасажирів лише на сидячі місця. Тому моя спроба зловити автобус в Кривий Ріг на найближчій до стадіона зупинці виглядала смішно та наївно. Довелось прогулятись до початку маршруту і зайти 16-тим пасажиром з 21-ого дозволеного. Проїзд коштує 6₴, при чому до карантину лише 4₴! Тобто значно дешевше за собаку-потяг. 40 км на автобусі за таку ціну. Громадський транспорт міста явно живе на дотаціях. До речі, проїзд в міських трамваях та тролейбусах взагалі 2.5₴ вартує.

Ну все. Готель. Сон!