Бровари - ХІЛД-Любомир (Ставище) 2:1 (21.06.2014)
30 серпня 2015
Бровари - ХІЛД-Любомир (Ставище) 2:1
17:00. 21 червня 2014 року
м. Бровари. "Спартак". 180 глядачів
Чемпіонат Київської області. Вища ліга.

Літній суботній день як найкраще підходить для відвідин футбольної гри. Цього разу я придивився в календарі матч чемпіонату Київської області, що проходив у місті Бровари. Чудова погода та зручний вечірній час початку матчу створили всі необхідні передумови для перегляду гри.

Місто Бровари розташоване неподалік від північно-східної межі Києва. Зручне транспортне сполучення сприяє швидкому заселенню міста. Вже на під’їзді до Броварів видніються житлові хмарочоси у вигляді кольорових свічок. Центральні вулиці досить охайні та щільно забудовані, якщо ж пірнути в глибину кварталу, то відкривається більш реальна картина існування місцевих мешканців. Криві паркани, вибиті шибки у гаражах, сміття та некошена трава.

Стадіон «Спартак», куди лежав мій шлях, знаходиться майже у парку, що носить горде ім’я Перемога. Розташований цей парк у центрі міста, тому блукати околицями не довелось. Ще на підході до споруди видно, що вона, м’яко кажучи, не першої свіжості. Подерта, пописана невідомими майстрами пензлю, маркеру та інших речей невідомого походження. Зазирнувши через жовті грати в середину, помічаю певний рух глядачів на центральній трибуні. Святу футболу таки бути!

Підійшовши до центрального входу на трибуну бачу трьох хлопців, двоє з яких одягнені в чорні футболки з написом на спині «BROVARY ULTRAS». Хлопці пропонують взяти безкоштовно квиток на матч, мотивуючи це тим, що по номеру квитку в перерві гри буде розіграш подарунків. Ось вони, старі-добрі полтавські 90-ті. Одразу згадалось, як з подачі Тихоновича в перерві ігор на Ворсклі влаштовували розіграші побутової техніки, а деколи навіть скутера. Прийнявши в дар квиток, помічаю у третього хлопця пачку програмок у руках. Оце так-так! Друкований на кольоровому струменевому принтері листок паперу формату А4 згорнутий вдвоє. Купую один екземпляр за 2 грн. Настрій покращується. Дух ПСФу відчувається з самого входу на стадіон, крокую далі.

Для того щоб краще роздивитись стадіон та гру, що вже почалась, вмощуюсь на одну з центральних трибун. Щоправда вмоститись на пластиковий стілець можна умовно, адже він доволі незручний. З середини стадіон виглядає доволі великим. На центральних трибунах встановлені синьо-брудні пластикові сидіння, заворотні трибуни мають більш аутентичний вигляд. Вони рясно вкриті жовтими лавами. Переважна більшість публіки розташувалась по центру біля входу, лише десятка місцевих ультрас зайняли частину протилежної трибуни, де зробили свій банерний розвіс. Також поодинокі люди були помічені у тіні від дерев на одній трибуні за воротами. Якщо уважніше придивитись до болільників, то можна зробити висновок, що футбол в Броварах це сімейна справа. Безліч дітей дошкільного віку та зграї школярів з колою та горішками. Гостьових фанатів помічено не було.

На бігових доріжках майоріло дві колоритних фігури. Перша - це тренер броварчан. Обвішаний з голови до ніг золотими прикрасами він більше походив на пахана. Час від часу він густо вкривав арбітра матчу матюччям, за що на нього з трибун сипались замасковані прокльони дбайливих мамць і папць котрі не бажали, щоб іх нащадки збагачували свій словниковий запас за рахунок брутального чолов’яги. Другий чоловік стояв поряд з шестилітровим бутлем води. Мені одразу здалось, що він охоронець цієї пляшки. Але потім я зрозумів, що то медбрат. Бо він декілька разів робив забіги на поле, де надавав травмованим гравцям першу невідкладну. В арсеналі цього невисокого підстаркуватого пузаня була вище згадувана ємність з водою та балончик заморозки, яким він майстерно орудував над м’язами гравців у разі потреби.

Гра проходила в доволі невисокому темпі, але час від часу траплялись доволі жорсткі зіткнення. Як і прийнято в футбольних іграх подібного рівня, кожне спірне рішення арбітра приправлялось міцним слівцем з боку невдоволених в адресу рефері. Вищезгаданий колоритний тренер броварчан не соромився раз по раз відправляти молодих арбітрів в пішу еротичну подорож, а також бажав всього найкращого матусям суддів.

Якість трав’яного покриття на стадіоні не найкраща, тому іноді м’яч обирав нелогічну траєкторію подальшого руху після торкання до поверхні землі. Але це нікого не засмучувало, хлопці вправно підлаштовувались під казусні відскоки. Подекуди на полі рясніли білі галявинки маленьких квіточок, що придавало особливого шарму газону. Після того як гості забили м’яча гра стала веселіша. Господарі намагались будь за що відквитати м’яча, а то і вийти вперед. Забігаючи наперед скажу, що з цією місією вони впорались, забивши два голи під завісу гри.

Але повернемося до перерви. Як і годиться, в перерві було влаштовано шоу з розіграшу подарунків. Люди, що хотіли попитати долі підтягнулися до вхідних воріт де розташовувався столик та декілька місцевих хлопців. По черзі називались номери квитків, а також анонсувались подарунки, що змінювали власника у випадку якщо названий номер був надрукований на квитку. Таким чином були розіграні декілька сумочок з лого відомих на весь світ футбольних клубів. Лишається риторичне питання чому не розіграти сувеніри з атрибутикою свого клубу!? Також у подарунках значились набори стікерів, чашка, та супер приз: «Справжній футбольний м’яч за 1000 грн», як сказав один із хлопців. Моє уважне око не могло не помітити, що в деяких людей на руках був не один, а з два десятки квитків. Але незважаючи на маленькі маркетингові хитрощі розіграш був признаний легітимним. Навіть коли футболісти вже почали виходити на поле, деяка публіка бажала продовження забави і вимагала розіграти ще якийсь приз.

Поки йшла перерва я встиг мотнутись за освіжаючим напоєм до магазину. Другу частину гри було вирішено спостерігати з іншого сектору на дерев’яних лавах. Чи то з початком другого тайму, чи то з закінченням розіграшу кількість активних суппортерів на домашньому секторі зросла. Як і в першому таймі пролунало декілька патріотичних перекличок з протилежною трибуною. Також юзались доволі відомі фатанським колам гасла. У другому таймі на трибуні чи то з’вився, чи то підпив дідуган, який почав мачно відкоментовувати як дії гравців на полі, так і все що відбувалось довкола, чим трохи пожвавив атмосферу. Апогеєм його діяльності стало підбурювання публіки до заспіву української народної «Ла-ла-ла-ла…».

Фінальний свисток рефері зафіксував перемогу господарів. Частина місцевих футболістів потягнулась аплодувати за активну підтримку своїм фанатам, люди почали потроху розходитись. Вставши зі свого місця я побачив на своїх джинсах десяти сантиметровий слід від смоли сосни, що просочилась з деревини через фарбу та в’їлась мені в одяг. Отже спогади про цей матч будуть довші, ніж здавалось.

Маленькі міста, передмістя та села – ось місця де ще живе душа футболу. Спостерігати за нею ми продовжимо в наших наступних розповідях.